Людина, яка повернулась

Коли в Естонії задзвонив телефон і він почув голос дружини — вона казала, що нікуди не їде — Юрій “Гіря” зрозумів: їхати доведеться йому. Він працював зварником-монтажником у Таллінні. Нормальна робота, стабільні гроші, далеко від війни. Коли 24 лютого 2022 року русня пішла на Україну, його перша думка була практичною: перевезти сім’ю. Але дружина відмовилась. Діти відмовились. Харківська область — їхня земля, і вони нікуди з неї не підуть, навіть якщо під дворами стоять БТРи і десь у полях деренчать танки. Через кілька місяців додому повернувся він сам.

Юрій — або просто “Гіря”, або Юріч, як звуть його бійці — прийшов у Збройні сили України у 47 років. Без жодного дня армійської служби за плечима. Тільки військова кафедра колись, давно, і звання лейтенанта запасу в кишені. Таких в армії називають “піджаками” — офіцери не з кадрових, цивільні люди у формі. «Я прийшов молодим чорновусим 47-річним лейтенантом», — каже він і сміється.

Військовий шлях Юрія “Гірі”

Спочатку — командир роти в 633-му батальйоні. Потім — заступник командира з озброєння в 142-й бригаді. Під Покровськом їх добряче потріпали, бригаду вивели на відновлення. Але сидіти на відновленні “Гіря” не зміг. «Адреналін мені не дозволив», — пояснює він просто, ніби йдеться про звичну людську слабкість, як-от неможливість встояти перед кавою вранці. Він перевівся в 43-тю окрему механізовану бригаду. Ту, що воює на Харківщині.

Група “Альфа”

Група “Альфа” народилась із його ініціативи. “Гіря” сам попросив командира батальйону Романа Ковальова підключити його до ударно-пошукових операцій. Для бригади, де служить піхота — «цариця полів, і все» — це був зовсім новий вид бойової роботи. Не окопи і позиції, а полювання: увійти на ворожу територію, знайти, зайняти, або взяти живим.

Перед кожним виходом — аналіз. Після кожного виходу — знову аналіз. Кожен у групі має право голосу, кожен має бути почутим. «Це як звичайне полювання: є загін і виставляємо номера», — описує він тактику з такою природністю, наче говорить про вихідні на природі, а не про штурм окупованого села.

Операція в Ківшарівці

Ківшарівка. Квітень. Дорозвідка безпілотником, спостереження з полудня, о восьмій ранку наступного дня — штурм. Вони заблокували їх у підвалі. Двоє відразу погодились виповзти по-пластунськи і здатись. Один — позивний “Рой” — застрелився сам: боявся, що їх захопив “Кракен”. Четвертий, “Таракан”, спочатку погодився, але коли бійці вже заходили в кімнату — потягнувся до автомата. Його вбили.

“Гіря” говорить про це рівно, без пафосу. Так само рівно він говорить про інше: про те, як ще до штурму сказав своїм людям — жодних образ, жодного насильства над тими, хто здасться. «Якщо людина здається в полон і ми їй щось обіцяємо — ми повинні цього дотримуватись. Інакше ми перетворимося на таких самих орків, і грош нам ціна.»

Полонених годували з одного казана. Робили їм чай і каву. Знайшли взуття, бо їхні черевики були порвані. Давали курити — “Страйк”, “Мальборо”. У дев’ятиповерхівці він убив їхнього старшого — позивний “Штик”, ветеран двох чеченських воєн, медалі, ордени. Решта четверо сховалась у підвалі відділення “Нової пошти”. “Гіря” зайшов і запропонував здатись, назвавши кожного на ім’я — за позивними. Сказав, що “Штик” у них у полоні, хоча той вже загинув. Психологічний тиск. Точний і холоднокровний.

Здались двоє. Потім — білорус на прізвисько “Шпот”. «Він постійно казав: “Меня не убивайте, я же белорус”. Та кажу: ти для нас гірше, ніж руський. Ти білорус і пішов за гроші вбивати українців, руйнувати наші домівки.» Останнім вийшов “Платіна” — за п’ятдесят, сивий, втомлений. “Гіря” запитав його — майже з цікавістю дослідника, який хоче зрозуміти щось важливе: навіщо ти сюди прийшов?

Відповідь він переказує з паузою. «”У дочери кредит, зарплата маленькая, дочь не может выплатить ипотеку, и я пришёл на войну”. Тобто, щоб дочка виплатила іпотеку, ви нам просто стерли з лиця землі міста, села, поля, всі забросані мінами? Ради того, щоб дочка змогла виплатити кредит?» Він замовкає. Потім: «Ну, орки. Іншого слова не назвеш.»

Втрати та перемоги

За двадцять днів до нашої розмови група “Альфа” знищила дванадцятьох і взяла шістьох живими. Власні втрати — нуль. Крім самого Гірі: кілька дрібних осколків у нозі, трохи кульгає. Дружина Людочка знає про осколки. Чекає. Сказала: як приїде у відпустку — «заподіє йому зле». Він сміється, розповідаючи це. Двадцять вісім років у шлюбі.

31 березня він знімав відео для неї з центру Ківшарівки — щоб вона не переживала. На відео: тиша, жодного пострілу, жодного FPV. Він стоїть там — «побритий відносно» — і каже їй, що все добре. Що місто — наше. Про перемогу він говорить без гасел — але з тією впевненістю, яку неможливо зіграти. «Це не буде якась “38-ма паралель”, як у Кореї. Ні, ми їх зламаємо по-любому. Треба взятися за метлу і вичистити нашу країну.»

А потім — пауза. І зовсім інша інтонація. Тихіша. Та, що залишається після розмови. «Самий кращий бій для будь-якого боксера — це той, що не відбувся. Так само і тут: найкраще рішення — коли вони здалися в полон. Ми не витратили набої, а вони зберегли своє життя. От і все.» От і все. Він вимовляє це легко — як людина, яка давно знайшла відповідь на запитання, що мучить інших.

Зварник із Харківщини, який не зміг залишитись осторонь. Лейтенант запасу, якому не дав спокою адреналін. Майор, який дає слово офіцера ворогові в підвалі — і тримає його. Він прощається словами. «Слава нації!»